Друзі сайту
Статистика
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0
|
 |
Середа, 15.05.2024, 06:11 |
| Вітаю Вас Гість | RSS |
Персональний сайт вчителя початкових класів
Борщівського НВК "Загальноосвітній заклад І-ІІІ ст. №3 гімназія ім. Р. Андріяшика"
Фурман Анни Романівни |
| Головна | Реєстрація | Вхід |
Каталог статей
Чи не занадто ми любимо свою дитину?
Чи не занадто ми любимо свою дитину?
Хіба можна занадто любити своє дитя? Наші уявлення про не-
щасну дитину зазвичай зводяться до того, що її недостатньо люблять
батьки та рідні або що її зовсім не люблять. А чи приносить щастя
дитині безмірна любов оточуючих?
Досить часто в сім'ї дитина перетворюється мало не на божество, яке необхідно будь-що захищати від життєвих потрясінь. У такій ситуації слова «зважати на думку дитини» означають для батьків «зробити її центром свого життя». Скільки батьків із гордістю зізнаються, що дитина для них — це все, хоча насправді від них вимагається зовсім інше: бути гідним прикладом та орієнтиром.
Якщо дитина бажана, вона виконує роль ідеального «Я» для своїх батьків: заповнює пустоту існування, стає вищим досягненням подружньої пари. Хіба можна в чомусь відмовити маленькому богові? Дитина, яку піднесли до найвищого рангу, не визнає жодних заборон, і батьки готові на будь-які жертви, аби виконати чергову примху свого чада. Багато матерів відмовляються від самоствердження в професії, улюблених звичок, дружніх зв'язків заради уявного «благополуччя» дитини. У відповідь батьки, звісно, очікують, що з часом син чи донька виправдають покладені на них надії.
Батькам варто знати, що стосунки, за яких життя дорослих підпорядковане тільки існуванню дитини, є завуальованою формою так званого «батьківського неврозу», коли девіз «усе найкраще — дітям» схвалюється суспільством у цілому і знаходить підтвердження в родинах близьких, знайомих, друзів.
Особливе випробування чекає на родину з однією дитиною, до якої прикута увага всіх дорослих: нею захоплюються, відстежують і підстраховують будь-які її дії. Водночас єдину дитину постійно повчають, до кожного її вчинку прискіпуються. З нею панькаються і не допускають найменшої дистанції у взаєминах, її з гордістю демонструють родичам і знайомим, перебільшуючи успіхи й досягнення.
Для розвитку психіки кожної дитини потрібен своєрідний простір, їй потрібна певна внутрішня і зовнішня свобода, вільний діалог із навколишнім світом. Єдиній дитині батьки часто відмовляють у такому просторі. Свідомо чи ні, їй нав'язується роль зразкової, кращої за інших. Стосовно неї вибудовуються честолюбні плани на майбутнє. Саме через таке гіперлюбляче ставлення дорослих на єдину дитину чатує серйозна небезпека: у процесі дорослішання вона може перетворитися на розбещену, несамостійну, невпевнену в собі людину із завищеною самооцінкою.
Батькам слід пам'ятати «золоте» правило, яке, втім, вимагає значної енергії та послідовності: виховуючи єдину дитину, ніколи не слід жодним чином вказувати їй на її винятковість.
У родині, де є кілька дітей, процес виховання відбувається простіше: у батьків найчастіше бракує часу, аби прискіпуватися, повчати, залюблювати кожного з дітей.
Задля нормального особистісного розвитку кожному необхідна впевненість у безумовній батьківській любові, яка не залежить від його успішності порівняно з братами і сестрами. Слід розуміти, що цінність людини не визначається жодними порівняннями, що кожна людина неповторна, що всі діти мають відчувати любов батьків і свою незамінність для них. Однак, чи є реальними намагання батьків любити дітей «однаково», бажання, щоб усі діти отримували увагу, ласку «порівну», і чи можна це втілити в повсякденній практиці родинного виховання?
|
| Категорія: Поради батькам | Додав: Anna (20.04.2012)
|
| Переглядів: 400
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
